Скільки людей вже померло в полоні, навіть порахувати неможливо — більшість не має жодного зв’язку з рідними. Відмовився покинути побратимів, потрапив у полон і зник зі зв’язку — це історія спецпризначенця «Корду» Миколи Самойленка. Рік тому він потрапив у полон під Маріуполем і в лютому родині повідомили — їхній, цілком здоровий, молодий і спортивний родич — помер у полоні через запалення, йдеться в ТСН.
“В мене пальців не вистачить на руках перерахувати те, чим він займався. Він займався греблею, скалалазанням, він займався ножевим боєм, стрільбою, пейнтболом”, — розповідає брат Миколи.
Після школи попри вмовляння мами стати бухгалтером, Микола пішов у поліцію, а потім став спецпризначенцем. Останнє місце служби — Маріуполь. “Корд — це була його заповітна мрія”, — каже мама бійця.
Повномасштабне вторгнення він зустрів у столиці, де був на курсах підвищення кваліфікації і одразу вирішив повертатися на Приазов’я. “Я кажу: «Синок, залишся», а він — «Ні, мамо, я поїду, я поїду до своїх хлопців, вони мої побратими, я поїду до своїх хлопців» і поїхав”, — пригадує жінка.
Одного дня спецпризначенці, серед яких був і Микола, намагалися вивезти цивільних з Маріуполя, навколо якого стискалося кільце. Надія з трирічним сином якраз була в колоні, яку вивозили, вона побачила, як спецпризначенців, які їх супроводжували, беруть в полон бойовики. “Ми стали і чути були постріли. Постріли разів зо 4 звучали. Водії одразу подавали руки з вікон. Я взагалі не розуміла, що мені робити, бо у мене мала дитина спала”, — розповідає жінка.
Серед тих спецпризнаценців, які потрапили тоді у полон, був і чоловік Надії — Юрій Рибчевський. Він за понад рік полону виходив на зв’язок лише 4 рази.
А от Микола Самойленко востаннє зателефонував мамі у вересні. Вони були в Оленівці, потім родина дізналася, що полонених кордівців перевели до Донецького слідчого ізолятора, де зв’язок просто зник. “28 лютого я був на роботі, подзвонив мені його начальник, сказав в мене погані новини. Я відразу зрозумів, що трапилось. Сказав, що Коля помер в полоні”, — пригадує побратим бійця.
“Він помер 19 січня, дитина моя. Як це можна було — здорового тренованого хлопця, 26 років, закатувати за один рік, закатувати ось так от, що він помер. Нам сказали, що в нього почалося запалення легень і воно переросло в гострий менінгіт. Де тіло мого сина, я не знаю”, — каже мама Миколи.
Скільки людей вже померло в полоні, навіть порахувати неможливо — більшість не має жодного зв’язку з рідними. Бійці повертаються вкрай виснаженими, в полоні не отримують лікування.
Що насправді сталося з Миколою Самойленком і де він похований — досі невідомо. Україна постійно відправляє запити щодо тіл загиблих у полоні, періодично обмін тілами відбувається, але у випадку з Миколою — жодної інформації
Родина Миколи сподівається, знайдеться спосіб, як перепоховати тіло Миколи в рідному селі на Донеччині. А ще, що його побратимів все ж внесуть в списки на обмін і вони повернутсья додому живими.