На протезі стояти йому ще важко, сидіти боляче, але Олександр набрав три групи нових дітей. 33-річний доброволець Олександр Чайка знову викладає акробатику дітям, хоча замість правої ноги, яку довелось ампутувати, в бійця протез, йдеться в ТСН.
Олександр Чайка все життя займався танцями та акробатикою, а тепер уперше намагається тренуватися з протезом. “Я дуже переживав, як я буду викладать, а потім з часом зрозумів, що хороший тренер не той, що може показати, а — пояснити”, — каже Саша.
Добровольцем до ЗСУ Олександр пішов відразу після повномасштабного вторгнення Росії і вже за місяць його тяжко поранили під Попасною. До військового шпиталю в Дніпрі він потрапив через добу після поранення. “Мене ще розкопували 40 хвилин, я був у землі повністю”, — каже Саша.
Його тазостегновий суглоб був розчленований, тож лікарі давали мінімальні шанси. “У мене виникало бажання померти, настільки це були сильні болі, біля мене було два солдати, один взяв за руки і гладив, інший — по голові. Пам’ятаю, яке тепло було”, — пригадує доброволець.
Далі в нього були операція, протезування у США, реабілітації і все це паралельно з апатією та подекуди агресією, згадує Сашко. На перші самостійні кроки пішли місяці, а далі було весілля.
Сашко каже, що під час реабілітації йому допомогла не лише підтримка рідних, а й сприйняття себе в новій реальності. Він іще у шпиталі почав знімати мотиваційні відео для інших поранених вояків. “Коли ти три місяці лежиш в реанімації і не рухаєшся, то спорт тут велику роль не зіграв, зіграло те, що лежачи пока у лікарні, не бездійте, не заганяти у думки негативі. Деякі хлопці з протезом нижче коліна, а вони вже прощаються з життям. Для мене це трошки дивно, якби в мене було нижче коліна, я б і в сальдо вам скочив”, — каже боєць.
Його самого мотивували вихованці, що на нього очікували. Їхні батьки тренерові відправляли дитячі малюнки та слова підтримки. Він повернувся до них, коли з протезом іще міг лише ходити. “Друге заняття, коли ми робили якісь трюки, навіть підійшовши до дитини щось їй допомогти, навіть не помічав, що вже на двох колінах. Настільки швидко почалася моя реабілітація завдяки дітям”, — каже тренер.
Сашко пригадує, що дуже боявся першої зустрічі з малечею. Як вони відреагують на його протез? Каже, що українцям ще треба навчитися жити разом з тими, хто має такі поранення як у нього. “В Америці на мене дивилися як на повноцінного, не було такого хтось дивиться. Або заходиш в метро — це якийсь черговий попрошайка. Я думаю з часом щось зміниться, люди стають більш важливими”, — переконаний Олександр.
На протезі стояти йому ще важко, сидіти боляче, але Олександр набрав три групи нових дітей. У планах — власна школа акробатики, а ще — навчити танців дружину, вони хоч і побрались, але весільний вальс відклали вже на після перемоги.
